Її ім'я складалось з 4 букв. Вона дуже любила казкові історії. Вірила в дива. На Новий рік вона завжди чекала діда Мороза, який принесе їй черговий подарунок.

Вона дуже часто посміхалась. В неї тоді з'являлись смішні ямочки на щоках. Приводом було будь що. Погода, посмішка дитини, улюблена пісня по радіо.

Вона не дуже любила гаджети і не ладнала з сучасною технікою. Але щось в неї все-таки виходило.

В душі вона залишалась дитиною. На полицях замість глянцевих журналів були дитячі книжки. Вона їх перечитувала. Намагалась знайти відповідь на свої питання.

Вона вірила у Бога. Але не в те, що Ісус її врятує. Ні. Вона вірила, що десь там є сивий дідусь і він знає, що робить. На жаль, бувають такі ситуації, коли навіть цей сивий безнадійно хитає головою.

Це відбулося давно. Але рана не загоїлась і досі. Дівчина з імен з 4 буков не могла стати тим ким хотіла. Вона не могла завагітніти. Не могла дати життя новій людині. Саме в той день її чоловік перестав з нею розмовляти. А коли говорив з нею, то не хотілось слухати. Він звинувачував її в тому, що вона недожінка і взагалі їй треба у монастир. Начебто, він заслуговує кращого.

Наступного вечора, вона дочекалась, поки він засне і зібрала речі. А згодом подала на розлучення. Не обійшлось без скандалів. Але вже наприкінці, вона навіть могла посміхатись.

Йшов час. Вона працювала вчителькою англійської мови. Їй подобалось дарувати щастя своїм учням. Вона сприймала їх як власних дітей, яких ніколи не мала. Тому любила їх щиро і ніжно.

Але ж ця дівчина не знала, що так само ніжно і щиро її любить дехто інший. Його ім'я складалось з семи букв. Як нотний стан. Він завжди ходив у костюмі. Він крокував повільно. Посміхався дуже рідко. Читав тільки газети. Любив проводити час зі своїми гаджетами. Його власна донька називала "містер Гаджет".

Ніщо до цього не викликало в нього такий трепет. Раніше метелики у животі у нього були від нового планшету "Lenovо Yoga Tablet". Тільки тепер він нерівно дихав не через чергову цяцьку. А через неї...

Батьківські збори стали для нього особливим ритуалом. Він мрійливо дивився у її сторону. Поки вона щось писала. Потім могла трохи розповісти про учнів. Особливо часто вона хвалила дочку "гаджета" Єву. Наголошувала, що вона найкраща учениця. І від цього він просто млів.

Скільки разів він хотів підійти до неї і заговорити. Не про дочку. Про будь-що. Але боявся. Боявся, як вогню. В нього була також рана. Вона загоїлась. Але страх бути покинутим залишився.

Лише випадковість змогла дозволити їм заговорити. У супермаркеті Єва побачила свою вчительку і побігла до неї. Обняла міцно, наче маму. В цей час батько холодно подивився на дівчину. Та зніяковіла.

- Я...також рада вас бачити.

- Ми поспішаємо...

Дівчина так і залишалась стояти. Дивилась, як батько за руку веде свою дочку. Від неї.

Багато було розмов у вчительській кімнаті з приводу цієї дівчинки. Начебто вона напівсирота. Всі її жаліли.

- Така дівчинка хороша. Прям янголятко, а мами немає. Покинула. Як та зозуля - сказала вчителька біології і поставила чашку чаю біля вчителькі по фізиці. Вона в свою чергу зауважила:

- Так, вона взагалі так старається, наче хоче комусь сподобатись.

- Ясно кому. Батьку своєму навіженому. Він же після розлучення білого світу не бачить. Тільки в роботі і живе. Їй няньки заміняють маму.

- Маму ж ніхто не замінить - в серці Ніни (нашої дівчини) защеміло.

- Це є так. Але ж з його характером він собі жінку не знайде. Та й зараз такі жінки пішли - це був хімік. Він якраз перебирав класні журнали. - Де журнал 9-Б?

- Отам! - фізичка гаркнула - Жінки йому не такі. Просто ніколи йому шукати і все тут.

- Бути самотнім в наш час важко. Правда ж, Ніно? - запитала біологічка, не думаючи про почуття того, кому було адресоване запитання.

- А я не самотня. В мене є...- вона почала було виправдовуватись. Але ж Пуговкіна , її улюбленого ведмедя Тедді, не можна було розцінювати як другу половинку.

- Сходи на побачення. А то взагалі ти втомлена останнім часом. Та і виглядаєш - біологічка відчула на собі злий погляд фізички.

В цей момент зайшов кур'єр. В руках тримав великий букет ромашок. Всі ахнули. Молодий хлопець тихо запитав:

- А хто з вас пані Ніна?

- Я - тихенько відповіла вона.

- Це вам - він вручив цей букет. Вона навіть не встигла запитати від кого. Збоку була листівка. Маленькими каліграфічними літерами було написано: "Ви - причина моєї посмішки. Ваш А."

- От вам і кримнаш! - сказав хімік і вибіг.

- А хто це?

- Не знаю.

В неї був ще один урок. Англійська мова у класі Єви. Цю дівчинку вона любила. Тому що вона втілювала в собі те, що вона б хотіла бачити у своїй дочці.

Ніна зайшла як завжди в клас. Діти не могли вгамуватись. Лише згодом стихли. Молода жінка розклала свої нотатки.

- Ніно Євгенієвно, я хочу написати на дошці дату.

Ніна подивилась на Єву.

- Тобто?

- Можна? - її очі нагадували маленькі зірочки на небі.

- З...вичайно - і молода жінка дістала журнал. Поки маленька дівчинка писала дату на дошці, вчителька відмічала присутніх. Цю процедуру перервав сміх дітей. Раптовий і неочікуваний. - Що трап...- вона глянула на дошку. Нерівним почерком було написано замість дати: "My farther loves you". Молода жінка раптова встала і почала витирати. Їй стало якось ніяково. Клас не вщухав. Нарешті вона повернулась і накричала на них. Цього вона зазвичай не робила. Тому всі стихли. Урок пройшов спокійно. А от у серці молодої вчительки були не спокійніше, ніж під час урагану "Катріна".

До своєї маленької квартири Ніна доїхала на своєму улюбленому трамваї. На вулиці було трохи прохоодно. Вона куталась у теплий шарф-хамут. Добігла до під'їзду. Почала шукати свої ключі. У руках незручно так вмостився букет. Такий незвичний їй подарунок. Колишній чоловік ніколи не дарував їй квітів.

Молода жінка зайшла у квартиру. Зняла верхній одяг, повісила на гачок у коридорі. Зняла грубі черевики. Вдягнула простенькі капці. Пішла на кухню робити вечерю. З книжкової полиці на неї дивився Пуговкін. В його очах був вже не сум і не відчай. Маленькі оченятка гудзики відображали тиху радість.

Зробивши вечерю, Ніна поставила перед собою тарілку. Включила маленький телевізор. Показували новини.

Крізь голос диктатора вона почула як дзвонить телефон. Дівчина повільно підійшла подивитись хто це може бути. На екрані висвітився невідомий їй номер. Вона підняла слухавку. Знайомий голос незнайомими досі інтонаціями запитав:

- Доб...рий вечір! Ви отримали квіти? Вам вони сподобались?

- З...вичайно. Дякую вам дуже. Мені надзвичайно приємно - молода жінка сповзла по стіні до підлоги.

- Я би...хотів запитати у вас дещо. Ви б погодились піти зі мною у театр?

- Так. Я тільки за... - Ніна почервоніла. Це щось взагалі дивне відбувається. Але цей чоловік їй подобався. Тільки от вона до цього дня не хотіла цього показувати.

- В мене просто один квиток пропадає на виставу.

- Так. Я розумію. А що за вистава?

- Недоросль...

- Це добре. Скільки я вам маю потім віддати за квиток?

- Just one kiss

- Why only one?

Він навіть не знайшов що на це відповісти.

Наступного дня вони пішли у театр. Гуляли, тримаючись за руки. Як підлітки. Саме такі особливі моменти, які вони проживали тоді, забувались усі біди та нещастя.

А на наступний Новий рік збулась мрія Єви. У неї нарешті була дружня та повна родина.

Если бы... (кактусы)

На книжной полке гнездились маленькие кактусы. Один был маленький-маленький. Другой уже разросся. Оба они были стражами знаний, находящихся в книгах позади них. Одного условно звали Тирион в честь карлика из книг Джорджа Мартина. Он был такой же маленький. При этом выдерживал любые перепады температур в квартире. Другой был назван в честь одного из миньойнов Кевин. Если представить, что они не только дышали и осуществляли фотосинтез. То…

Они просыпались до того, как встанет солнце. Они не очень-то любили спать. Солнце лениво освещало комнату. Ему было не до этого. Оно еще не встало, а только проснулось. Еще не сделало заветную чашечку кофе.

Кактусы же вставали рано. Им не нужно было ни кофе, ни чай. Они же все-таки растения как - никак. Им нравилась вода. Еще лучше, если она была с особыми удобрениями. Тирион очень хотел вырасти. Пока что он был ростом не выше книги Сесилии Ахерн.

Если бы они могли говорить, то говорили бы о погоде. О суете. О людях и их суете. Зачем они так много бегают? Почему не могут просто наслаждаться жизнью?

Тирион был сказал, что хотел бы иметь глаза. А все для того, чтобы прочитать те толмуты сзади него. А еще руки, чтобы дать пендяля Кевину. На что последний бы спросил его «а зачем?». А Тирион бы засмеялся и сказал: «Просто так». Потом Тирион бы философски спросил: «Вот мне нравится та фиолетовая орхидея. Что мне ей подарить, чтобы понравится? Не подарю же я ей трупы наших собратьев!». И разразился бы громким смехом. На это Кевин бы саркастично пырснул. Мол, вот же шутник нашелся.

Но так они милейшим образом стоят на полке. Молчат. И можно только догадываться, если у них мысли или нет. 

Все те незриме світло

Пам’ятаю, ще давно на 9 травня у художній школі ми малювали тематичні малюнки. Це мали бути радянські солдати, які хоробро захищають вітчизну. Одна з ідей: намалюйте радянського солдата, який рятує дитину-німкеню. Тоді в мене, маленької дитини, промайнула думка. А що як не тільки радянські солдати рятували чужих дітей (скажемо так). Що як і німці рятували радянських дітей? (Не знаю, напевне). Можливо, такого і не було. А можливо було тільки не задокументовано і свідки забули чи їх вже немає в живих. Коротше кажучи, тоді і зараз я думаю, що людяність не має національності. Такої ж думки і Ентоні Дорр. Саме про це його книга. «Все те незриме світло».

Роман отримав Пулітцервську премію. Є за що. Він дійсно про добро, про хоробрість. Але він не життєрадісний, як нам заявляє обкладинка. У війні взагалі-то немає нічого життєрадісного. Єдине, що є в ній хорошого – це її кінець.

Ідея книги не нова. Багатьом з нас відома хоча б одна книга про війну. Про неї писав Хемінгуей (Прощавай зброя!), писав у цікавій манері Воннегут (Бійня №5), писав грузинський письменник Нумбадзе від імені маленького, але сильного хлопчика (Я бачу сонце). І це лише ті, що перші згадались.

Роман «Все те незриме світло» є збірною солянкою з колись вже написаних ідей. Тема людяності присутня у «Списку Шиндлера» (ще й роман оснований не реальних подіях!). Тема книжок та їх впливу на дитину описана у «Книжковій крадійці». Сліпа дівчина є у творі «Я бачу сонце». Тобто по суті новаторського нічого немає. Окрім, символів типових для Дорра – це мушлі( перекочували з «The Shell Collector») та влучних метафор (це дійсно рятує не надто динамічний сюжет).

Чесно кажучи, я не розумію за що цей твір отримав таку премію. Наприклад, в свій час таку ж премію отримав  Маккарті за свою «Дорогу». І премія американська і вручається за опис американців та подій, пов’язаних з Штатами. Тут з Америки тільки пташки.  

Але все не так погано. Герої викликають потрібні емоції. Тай що казати, автор зробив неабияке дослідження (з використанням потрібної літератури), можливо тому так багато алюзій? Дорр навіть надихався досвідом Фейнмана, американського фізика (точніше його книгою «Ви, мабуть, жартуєте, містер Фейнман).

P.S

Колись Джон Стейнбек сказав, що найкраща книга – це та, що освітлює нам шлях у темряві. Тож якщо Ентоні Дорр хоч комусь освітив цей шлях, тоді let it be.

Всесвіт у його очах

Є історії, які дійсно вражають. Надихають. Є люди, які своїми вчинками змушують тебе вірити, що все можливо.

У його очах можна побачити цілий Всесвіт.  З його зірками, астероїдами, планетками та навіть чорними дірами. Він далекий від ідеалу глянцевих журналів. Але ця людина може і має бути прикладом для наслідування. Таких шаленого запалу та жаги до знань побачиш не кожен день і не у кожного.

Звісно, він людина-мрійник. Людина, яка своїми думками випереджувала час. Людина, яка крокувала у майбутнє. Не зважаючи на свою хворобу. 

Мені іноді здається, що магії та надприродного не існує. Є просто люди, які творять дива за допомогою науки та не без величезного натхнення. 

Тобі…

У студентські роки мені подобалось писати невеличкі твори про двох закоханих, яких час від часу зводить доля. Тоді я була усміхненою і наївною. Хоча, я, мабуть, такою і залишилась. Але я ніяк не могла б повірити у те, що подібне станеться зі мною.

Певний час я була такою собі закритою мушлею. Мені було страшно. Я відкривала серце, але не тим людям. Так часто буває.

Я стукала у різні двері, але мені не відчиняли. Вибачались і закривали їх. Відчиняли комусь іншому. Мені було дуже прикро. Потім, коли я не очікувала цього в мої двері постукали. І наче наслідуючи інших, я не відчинила. Натомість зачинила ще на один замок.  Але всередині було не так уже й весело. Більше того було якось холодно і самотньо.

Для себе вирішила відчинити двері першому перехожому. Прихистити його. Уберегти від нещасть. Але замість теплоти мені принесли холод. На щастя, саме в такі періоди ти переосмислюєш своє ставлення до близьких. Так було і у мене.

Колись, сказавши «ні», проігнорувавши шанс, я пожалкувала. Відтоді відповідь тільки «так», але зважена. Досвід дає нам такі цінні знання. Головне ж не те ідеальна людина по якимсь критеріям чи ні. Головне, щоб ця людина була твоїм відлунням.  

Стосунки – це команда гра. Коли ти падаєш, твоя половинка буде твоєю підтримкою і опорою. Ви можете слухати різну музику, дивитись різні фільми, не розуміти смаків одне одного. Значно важливіше чути одне одного, рухатись в одному напрямку.
P.S Щось подібне вже сотні разів було сказане та написане...
P.P.S Твій погляд вартий більше, ніж мільйони слів (с)

Про белого кита

Мне всегда снились разные сны. Не все я могла вспомнить. Не обо всем я бы могла рассказать другим.  Мне часто снится белый кит. Он парит в небе. По его плавным движениям видно, что он плывет. Только в небе. Рассекает уверенно белоснежные облака. Смотрит на меня своими огромными глазами. В них я вижу грусть. Она необъятна. Не легкое чувство меланхолии. Нет. Это что-то большее. В этих глазах большие потери близких людей и полное отсутствие надежды на лучшее.

 Этот сон меня очень часто меня преследует. Кит пролетает медленно и уверенно над моей любимой горой Кара Даг. Он пливет и слегка задевает белые облака. На земле остается большая тень. Для прохожих это создание остается незаметным. Его вижу только я.

Какое-то время назад мне нравилось смотреть на эту гору. Я могла сидеть в моем мягком кресле с чашкой заварного кофе и смотреть вдаль. Ой, как я любила это! К сожалению, всё приятное и светлое остается в прошлом. Я так и не поняла почему. Возможно, со временем…

Внезапно я просыпаюсь. Сон закончился. Как всегда, на самом интересном месте. Кит так и ничего мне не сказал. Хотя замечала не раз, что он или она ( какой хоть пол?) широко раскрывали пасть как перед длинной беседой.

Сны всегда прерываются на самом интересном месте. Порой оставляя одни вопросы. И не давая никаких ответов.

Он снова здесь. Он снова тут

Роман "Он снова здесь" - дебют в литературном поприще журналиста Тимура Вермеша. Книга понравится не только почитателям всего, что касается Третьего рейха, но и тех, кто любит историю. Историю альтернативную и порой немного странную.

Сюжет: В современном Берлине неожиданно для себя, просыпается от вечного сна А.Гитлер. У него нет ничего. Он не знает, что происходит. При этом, он желает снова быть услышанным и получить власть...только теперь уже с помощью Youtube.
В книге идет повествование от первого лица. Таким образом, читатель "видит" современный мир и привычные вещи глазами исторической личности. 

Гитлер по версии Вермеша - это мечтатель; это фанатик, зацикленный на власти; любитель архитектуры и книг. Герой не идеальный. Вернувшись в современную Германию, фюрер не жалеет о своих действиях. Он проповедует свои прежние взгляды на жизнь. 

При всех явных недостатках Адольф Гитлер в этом романе показывает и хорошие черты. Например, он помогает своим подопечным стать лучше и идти уверенней по жизни. 

При прочтении ( в моем случае, прослушивании) книги может возникнуть мысль: "Блин, а какой бы крутой вышел бы сериал". Сериал не сериал, но уже есть кино-экранизация. Другой вопрос, получится ли передать атмосферу? Посмотрим.