Если бы... (кактусы)

На книжной полке гнездились маленькие кактусы. Один был маленький-маленький. Другой уже разросся. Оба они были стражами знаний, находящихся в книгах позади них. Одного условно звали Тирион в честь карлика из книг Джорджа Мартина. Он был такой же маленький. При этом выдерживал любые перепады температур в квартире. Другой был назван в честь одного из миньойнов Кевин. Если представить, что они не только дышали и осуществляли фотосинтез. То…

Они просыпались до того, как встанет солнце. Они не очень-то любили спать. Солнце лениво освещало комнату. Ему было не до этого. Оно еще не встало, а только проснулось. Еще не сделало заветную чашечку кофе.

Кактусы же вставали рано. Им не нужно было ни кофе, ни чай. Они же все-таки растения как - никак. Им нравилась вода. Еще лучше, если она была с особыми удобрениями. Тирион очень хотел вырасти. Пока что он был ростом не выше книги Сесилии Ахерн.

Если бы они могли говорить, то говорили бы о погоде. О суете. О людях и их суете. Зачем они так много бегают? Почему не могут просто наслаждаться жизнью?

Тирион был сказал, что хотел бы иметь глаза. А все для того, чтобы прочитать те толмуты сзади него. А еще руки, чтобы дать пендяля Кевину. На что последний бы спросил его «а зачем?». А Тирион бы засмеялся и сказал: «Просто так». Потом Тирион бы философски спросил: «Вот мне нравится та фиолетовая орхидея. Что мне ей подарить, чтобы понравится? Не подарю же я ей трупы наших собратьев!». И разразился бы громким смехом. На это Кевин бы саркастично пырснул. Мол, вот же шутник нашелся.

Но так они милейшим образом стоят на полке. Молчат. И можно только догадываться, если у них мысли или нет. 

Все те незриме світло

Пам’ятаю, ще давно на 9 травня у художній школі ми малювали тематичні малюнки. Це мали бути радянські солдати, які хоробро захищають вітчизну. Одна з ідей: намалюйте радянського солдата, який рятує дитину-німкеню. Тоді в мене, маленької дитини, промайнула думка. А що як не тільки радянські солдати рятували чужих дітей (скажемо так). Що як і німці рятували радянських дітей? (Не знаю, напевне). Можливо, такого і не було. А можливо було тільки не задокументовано і свідки забули чи їх вже немає в живих. Коротше кажучи, тоді і зараз я думаю, що людяність не має національності. Такої ж думки і Ентоні Дорр. Саме про це його книга. «Все те незриме світло».

Роман отримав Пулітцервську премію. Є за що. Він дійсно про добро, про хоробрість. Але він не життєрадісний, як нам заявляє обкладинка. У війні взагалі-то немає нічого життєрадісного. Єдине, що є в ній хорошого – це її кінець.

Ідея книги не нова. Багатьом з нас відома хоча б одна книга про війну. Про неї писав Хемінгуей (Прощавай зброя!), писав у цікавій манері Воннегут (Бійня №5), писав грузинський письменник Нумбадзе від імені маленького, але сильного хлопчика (Я бачу сонце). І це лише ті, що перші згадались.

Роман «Все те незриме світло» є збірною солянкою з колись вже написаних ідей. Тема людяності присутня у «Списку Шиндлера» (ще й роман оснований не реальних подіях!). Тема книжок та їх впливу на дитину описана у «Книжковій крадійці». Сліпа дівчина є у творі «Я бачу сонце». Тобто по суті новаторського нічого немає. Окрім, символів типових для Дорра – це мушлі( перекочували з «The Shell Collector») та влучних метафор (це дійсно рятує не надто динамічний сюжет).

Чесно кажучи, я не розумію за що цей твір отримав таку премію. Наприклад, в свій час таку ж премію отримав  Маккарті за свою «Дорогу». І премія американська і вручається за опис американців та подій, пов’язаних з Штатами. Тут з Америки тільки пташки.  

Але все не так погано. Герої викликають потрібні емоції. Тай що казати, автор зробив неабияке дослідження (з використанням потрібної літератури), можливо тому так багато алюзій? Дорр навіть надихався досвідом Фейнмана, американського фізика (точніше його книгою «Ви, мабуть, жартуєте, містер Фейнман).

P.S

Колись Джон Стейнбек сказав, що найкраща книга – це та, що освітлює нам шлях у темряві. Тож якщо Ентоні Дорр хоч комусь освітив цей шлях, тоді let it be.

Всесвіт у його очах

Є історії, які дійсно вражають. Надихають. Є люди, які своїми вчинками змушують тебе вірити, що все можливо.

У його очах можна побачити цілий Всесвіт.  З його зірками, астероїдами, планетками та навіть чорними дірами. Він далекий від ідеалу глянцевих журналів. Але ця людина може і має бути прикладом для наслідування. Таких шаленого запалу та жаги до знань побачиш не кожен день і не у кожного.

Звісно, він людина-мрійник. Людина, яка своїми думками випереджувала час. Людина, яка крокувала у майбутнє. Не зважаючи на свою хворобу. 

Мені іноді здається, що магії та надприродного не існує. Є просто люди, які творять дива за допомогою науки та не без величезного натхнення. 

Тобі…

У студентські роки мені подобалось писати невеличкі твори про двох закоханих, яких час від часу зводить доля. Тоді я була усміхненою і наївною. Хоча, я, мабуть, такою і залишилась. Але я ніяк не могла б повірити у те, що подібне станеться зі мною.

Певний час я була такою собі закритою мушлею. Мені було страшно. Я відкривала серце, але не тим людям. Так часто буває.

Я стукала у різні двері, але мені не відчиняли. Вибачались і закривали їх. Відчиняли комусь іншому. Мені було дуже прикро. Потім, коли я не очікувала цього в мої двері постукали. І наче наслідуючи інших, я не відчинила. Натомість зачинила ще на один замок.  Але всередині було не так уже й весело. Більше того було якось холодно і самотньо.

Для себе вирішила відчинити двері першому перехожому. Прихистити його. Уберегти від нещасть. Але замість теплоти мені принесли холод. На щастя, саме в такі періоди ти переосмислюєш своє ставлення до близьких. Так було і у мене.

Колись, сказавши «ні», проігнорувавши шанс, я пожалкувала. Відтоді відповідь тільки «так», але зважена. Досвід дає нам такі цінні знання. Головне ж не те ідеальна людина по якимсь критеріям чи ні. Головне, щоб ця людина була твоїм відлунням.  

Стосунки – це команда гра. Коли ти падаєш, твоя половинка буде твоєю підтримкою і опорою. Ви можете слухати різну музику, дивитись різні фільми, не розуміти смаків одне одного. Значно важливіше чути одне одного, рухатись в одному напрямку.
P.S Щось подібне вже сотні разів було сказане та написане...
P.P.S Твій погляд вартий більше, ніж мільйони слів (с)

Про белого кита

Мне всегда снились разные сны. Не все я могла вспомнить. Не обо всем я бы могла рассказать другим.  Мне часто снится белый кит. Он парит в небе. По его плавным движениям видно, что он плывет. Только в небе. Рассекает уверенно белоснежные облака. Смотрит на меня своими огромными глазами. В них я вижу грусть. Она необъятна. Не легкое чувство меланхолии. Нет. Это что-то большее. В этих глазах большие потери близких людей и полное отсутствие надежды на лучшее.

 Этот сон меня очень часто меня преследует. Кит пролетает медленно и уверенно над моей любимой горой Кара Даг. Он пливет и слегка задевает белые облака. На земле остается большая тень. Для прохожих это создание остается незаметным. Его вижу только я.

Какое-то время назад мне нравилось смотреть на эту гору. Я могла сидеть в моем мягком кресле с чашкой заварного кофе и смотреть вдаль. Ой, как я любила это! К сожалению, всё приятное и светлое остается в прошлом. Я так и не поняла почему. Возможно, со временем…

Внезапно я просыпаюсь. Сон закончился. Как всегда, на самом интересном месте. Кит так и ничего мне не сказал. Хотя замечала не раз, что он или она ( какой хоть пол?) широко раскрывали пасть как перед длинной беседой.

Сны всегда прерываются на самом интересном месте. Порой оставляя одни вопросы. И не давая никаких ответов.