Все те незриме світло

Пам’ятаю, ще давно на 9 травня у художній школі ми малювали тематичні малюнки. Це мали бути радянські солдати, які хоробро захищають вітчизну. Одна з ідей: намалюйте радянського солдата, який рятує дитину-німкеню. Тоді в мене, маленької дитини, промайнула думка. А що як не тільки радянські солдати рятували чужих дітей (скажемо так). Що як і німці рятували радянських дітей? (Не знаю, напевне). Можливо, такого і не було. А можливо було тільки не задокументовано і свідки забули чи їх вже немає в живих. Коротше кажучи, тоді і зараз я думаю, що людяність не має національності. Такої ж думки і Ентоні Дорр. Саме про це його книга. «Все те незриме світло».

Роман отримав Пулітцервську премію. Є за що. Він дійсно про добро, про хоробрість. Але він не життєрадісний, як нам заявляє обкладинка. У війні взагалі-то немає нічого життєрадісного. Єдине, що є в ній хорошого – це її кінець.

Ідея книги не нова. Багатьом з нас відома хоча б одна книга про війну. Про неї писав Хемінгуей (Прощавай зброя!), писав у цікавій манері Воннегут (Бійня №5), писав грузинський письменник Нумбадзе від імені маленького, але сильного хлопчика (Я бачу сонце). І це лише ті, що перші згадались.

Роман «Все те незриме світло» є збірною солянкою з колись вже написаних ідей. Тема людяності присутня у «Списку Шиндлера» (ще й роман оснований не реальних подіях!). Тема книжок та їх впливу на дитину описана у «Книжковій крадійці». Сліпа дівчина є у творі «Я бачу сонце». Тобто по суті новаторського нічого немає. Окрім, символів типових для Дорра – це мушлі( перекочували з «The Shell Collector») та влучних метафор (це дійсно рятує не надто динамічний сюжет).

Чесно кажучи, я не розумію за що цей твір отримав таку премію. Наприклад, в свій час таку ж премію отримав  Маккарті за свою «Дорогу». І премія американська і вручається за опис американців та подій, пов’язаних з Штатами. Тут з Америки тільки пташки.  

Але все не так погано. Герої викликають потрібні емоції. Тай що казати, автор зробив неабияке дослідження (з використанням потрібної літератури), можливо тому так багато алюзій? Дорр навіть надихався досвідом Фейнмана, американського фізика (точніше його книгою «Ви, мабуть, жартуєте, містер Фейнман).

P.S

Колись Джон Стейнбек сказав, що найкраща книга – це та, що освітлює нам шлях у темряві. Тож якщо Ентоні Дорр хоч комусь освітив цей шлях, тоді let it be.