Тобі…

У студентські роки мені подобалось писати невеличкі твори про двох закоханих, яких час від часу зводить доля. Тоді я була усміхненою і наївною. Хоча, я, мабуть, такою і залишилась. Але я ніяк не могла б повірити у те, що подібне станеться зі мною.

Певний час я була такою собі закритою мушлею. Мені було страшно. Я відкривала серце, але не тим людям. Так часто буває.

Я стукала у різні двері, але мені не відчиняли. Вибачались і закривали їх. Відчиняли комусь іншому. Мені було дуже прикро. Потім, коли я не очікувала цього в мої двері постукали. І наче наслідуючи інших, я не відчинила. Натомість зачинила ще на один замок.  Але всередині було не так уже й весело. Більше того було якось холодно і самотньо.

Для себе вирішила відчинити двері першому перехожому. Прихистити його. Уберегти від нещасть. Але замість теплоти мені принесли холод. На щастя, саме в такі періоди ти переосмислюєш своє ставлення до близьких. Так було і у мене.

Колись, сказавши «ні», проігнорувавши шанс, я пожалкувала. Відтоді відповідь тільки «так», але зважена. Досвід дає нам такі цінні знання. Головне ж не те ідеальна людина по якимсь критеріям чи ні. Головне, щоб ця людина була твоїм відлунням.  

Стосунки – це команда гра. Коли ти падаєш, твоя половинка буде твоєю підтримкою і опорою. Ви можете слухати різну музику, дивитись різні фільми, не розуміти смаків одне одного. Значно важливіше чути одне одного, рухатись в одному напрямку.
P.S Щось подібне вже сотні разів було сказане та написане...
P.P.S Твій погляд вартий більше, ніж мільйони слів (с)